b0ris

Свіча Джеймса Мейса. Голодомор в Україні 1932-1933 років.

Originally posted by podzvin_14 at Свіча Джеймса Мейса. Голодомор в Україні 1932-1933 років.


Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace) (* 18 лютого 1952 — † 3 травня 2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.
Народився 18 лютого 1952 р. у Маскогі (штат Оклахома, США). Серед його предків були представники індіанського племені черокі, котрі 1835 року через рішення федерального уряду були змушені переселитися з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми[1]. У своїй автобіографії саме цим фактом він пояснював своє зацікавлення геноцидами, зокрема Голодомором:

« "Своїм життєвим покликанням досліджувати геноцид я великою мірою завдячую випадку. Зростаючи в невеликому містечку в Оклахомі, де мешкало тільки кілька єврейських сімей, я знав, що мої індіанські сусіди пройшли власною „дорогою сліз". Коли я був малим, батьків товариш по риболовлі і співробітник на залізниці Джордж Гес навіть змайстрував мені лука зі стрілами без наконечників. Його прямий предок і однофамілець, який був більш відомий за своїм індіанським прізвиськом Секвойя, розробив складову абетку для мови індіанців племені черокі, яка надала письмової форми мові народу, що пройшов своєю «дорогою сліз» за умов, які мало відрізнялись від того, що пізніше пережили вірмени. Це було задовго до того, як я вивчив слово „геноцид", але вже тоді він опосередковано торкнувся мене". »

У 1973 р. отримав ступінь бакалавра історії в Університеті штату Оклахома. Зацікавився російською історією та мовою. Навчання вирішив продовжити вCollapse )
b0ris

С высоты полета Энолы Гэй

Originally posted by xenonchik at С высоты полета Энолы Гэй
Сегодня я хотел бы написать об одной из наиболее интересующих меня тем Второй Мировой - об атомных бомбардировках Японии. Думаю, большая часть читателей моего жж и так знает, что Япония была достаточно жестким милитаризированым государством, а вовсе не сборищем няшных девочек вырезающих журавлики из бумаги, потому сегодня речь пойдет не об развенчании этого мифа, проецируемого аниме и американофобией. Кто не в курсе, можете почитать, да хотя бы этот известный пост, а я бы хотел сосредоточиться на оценке оправданности применения ядерного оружия.

Collapse )
b0ris

Пан офіцер

Originally posted by semesyuk at Пан офіцер

Пишуть у стрічці про те, що нарешті з’явився проект про модернізацію субординації в армії. (Не кепсько завернув, так?)

Хочуть поміняти офіційні армійські звання і звертання із совкових на власне українські. Замість таваріщ - пан. Замість молодший лейтенант - хорунжий. І, звичайно, в інтернетах полилася ніагара прілого калу, ментального і вербального. Не ватного і не вишиватного, а обичного господарсько-побутового, в тому числі з вуст військових. Мовляв нахуя ці перейменування, піздец, який в сраку пан, і так далі. Це, шановні, голос Шарікова в пустелі. Держава має поламати через коліно, якщо хочете через вепрове коліно, всю цю совкову символіку. Бо інакше смисл і призначення цієї держави для мене стають загадковими.

Символ - візуальний, вербальний, будь-який, це зброя потужніша атомної бомби, бо це стратегічна хуйня.

Якщо одні таваріщі виграють війну в інших таваріщей, то до пизди та перемога. Пан офіцер має повісити таваріща камандіра на дубовій гілці.

b0ris

похорон героя

Originally posted by maryxmas at похорон героя
звідси

Галина Сергеева

Я сегодня вырвалась на часик с работы. Купила тут неподалеку роз, целую охапку, свежих. И потом поднималась пешком по Трехсвятительской, вверх, по брусчатке. И солнце так ярко светило, и птицы пели, дети на площадке смеялись. И неподалеку начали в Михайловском Золотоверхом бить в колокола, и люди отовсюду сходились.

А на Михайловской площади, под этим ослепительным солнцем - четыре мальчика в форме и белоснежных перчатках - несли гроб с другим мальчиком, с Денисом. Его в среду - убили российские войска. Этим летом - Денису должно было исполнится 25. Денис был отчаянным и страстным патриотом, он пошел добровольцем на фронт, единственный сын у мамы, талантливый телевизионный режиссер.

А я его запомнила красивым сильным и румяным - и вдруг увидела как он лежит, совсем белый, и какой-то непривычно худой. И мама его вся такая маленькая, стоит, гладит его. А неподалеку Таня, его невеста, тихая, и будто прозрачная, вся замотанная в черный платок совсем юная девочка.

И было много наших коллег, и куча камер, и я раньше не понимала - а теперь тоже начала на них сердиться, ходют тут. А в храме красивый добрый батюшка в белой одежде стоял с кадилом так близко, что вся моя одежда пропахла ладаном, вот, и сейчас пахнет, и кому-то стало плохо, и приехала скорая. А у сослуживцев Дениса были такие глаза, как будто они знают другую жизнь, как-будто они из другого мира. А Аня стояла рядом со мной и сказала мне - вот у Дениса тоже последнее время были такие глаза.

А потом Дениса уносили - и на этой белой раскаленной площади все-все люди - вдруг встали на колени, и мы все встали, и даже какие-то девочки на каблуках и в колготках, и мужчины, и дедушки с палочками. Все наклонили головы, и даже ласточки как-будто петь перестали.

И вслед почему-то хотелось крикнуть - ну пожалуйста, ну не уходи!..